24:33:42

В мене виникла ідея написати про стосунки трьох дорослих людей, - розповідає Лариса Денисенко. – Вони змінюють звичний для них спосіб життя і себе через/заради іншої людини. Першою датою з'явився мій власний вік, 33 роки. Сорок два та двадцять чотири вийшли випадково. Хоча, можливо, на мене подіяла історія одного чоловіка, який розповідав, що його вікова різниця з жінками, які йому подобалися, завжди складала дев'ять років. Перед тим, як я починаю виписувати, власне, історію, в мене народжується назва, я можу її потім змінити, але вона обов'язково народжується першою. Тому цифрова назва народилася першою. "24:33:42". Я не знаю, наскільки вона є вдалою, але коли я побачила її, мені здалося, що це наче електронне табло годинника. До того ж, дійсно, в 24 роки (години) життя крокує повільно, в 33 роки (хвилини) воно вже пришвидшується, а в 42 - летить реактивним літаком. Принаймні кожна людина, як мені здається, відчуває ці зміни темпу.

«Я вже дорослий», «Чорт, я старію», «А я ж іще молода!» – Це голоси героїв роману. Максима, 24 роки, Євгена, 42 роки, Олександри – Клятої Шу, 33 роки. Дорослі люди мають чарівну паличку крейди, якою вони протягом свого життя виписують коло, продертися куди іншій дорослій людині стає дедалі важчим.

Як навчитися не тільки чути, але й слухати? Як навчитися любити не вигадку, а живу людину з плоті та крові, з сталими звичками або з неприємним сміхом або з оберемком дивних родичів? І чи варто це робити? Відповіді на ці запитання дасть «24:33:42».