Без мужика

"Книга об'єднує три твори, що представляють автора віртуозним літописцем як подій власного душевного життя, так і життя персонажів, що перетікає, з різними потрясіннями, з радянського екзистенційного досвіду в пострадянський. Оповідання у фрагментах "творчої" автобіографії — своєрідної "сповіді феміністки" йде від другої особи однини, що відразу втягує читачку (не знаю, що від цього відчуває читач) в довірче, але досить жорстке сповідальні поле. Виявляється, існування "без мужика" — це тяжкий діагноз. До такої міри важкий, що ти розумієш, чому жінка на фото з четвертої сторінки обкладинки не виглядає натхненної і привабливою (приваблює до читання своїх творів), а швидше виснаженою і настороженою. Можливо, цей погляд адресований тим мужикам, "які доводять жінок не до судом екстазу, а до судом блювоти". Гнітючий світ з мужиком (непідходящим), гнітючий світ без мужика, але в останньому ти сама собі господиня, хоча чи щаслива ти і твої діти - питання дуже спірне. І це очевидно для проникливого автора, завдання якого — не в розмахуванні прапором фемінізму, а в спробі вдумливого усвідомлення ситуації, дзеркальної для багатьох співвітчизниць.

Повість "Ностальгія" і новелу "Втрачені стіни" об'єднує старий, щодня зникаючий в своєму колишньому вигляді Київ. Детальні та вмілі описи впізнаваних для киянина куточків, там відбуваються детективні дії, що має метою виявити справжню причину трагічної загибелі батьків одного з героїв, безпомилковий хід, який примушує читачів тремтіти. Всі розгортається досить захоплююче і правдоподібно, крім дивної деталі: таємничий пакет за часів безчинства відповідних Органів люди взяли в свій будинок навіть не перевіривши вмісту. Ну так рідкісний детектив обходиться без таких двигунів сюжету, яким ледь пояснення підбереш.

"Щекавицькі таємниці", нарешті, розкриваються, породжуючи літопис цієї рідної місцевості, куди хочеться бігти з новими, після прочитання повісті, силами.

"Втрачені стіни" балансує на грані невеличкої п'єси. В цілому твір нехитро розвивається за легко передбачуваною траекторією: людина загинула, ледь замінивши будинок біля лікеро-горілчаного заводу на лівобережну новобудову, яку не поспішали відвідати в день його народження друзі, що завжди охоче збиралися на старій квартирі. Думається, і жіночі і чоловічі читачі будуть вдячні Євгенії Кононенко — хто за київську ностальгію, хто за позбавлення від відчуття унікальності своїх страждань у безмужіковской частці, хто просто за розумну прозу.

                                                                                      Василиса ГРИГОРЕНКО